| Нормально? |
[Апр. 28, 2009|12:48 pm] |
Корови помирали найлегше. Вони були розумні і мудрі, здається вже знали усе навіть тоді, коли газди накидали їм на шиї ланцюги або ж зсукані міцні налигачі, виводячи із стайні на двір. Повільно переставляючи худі ноги, що з обох сторін терлися до довгих висохлих дійок, худоба повагом заходила у цех, ще раз озираючись дивилася на двір, тихо мукала і міцно впершись чотирма кінцівками у бетонну долівку нахиляла донизу голову, так ніби шукала на цементі неіснуючі стебла трави. Забійникам залишалося добре поцілити молотом та щодуху зацідити у голову. Майже перший удар для корів завжди був останнім — вони завалювалися на бік і більше не дихали. Згодом Лесько помітив, що тварини білого кольору чомусь завжди падали на ліву сторону, а ті що мали чорну шкіру — на праву. Смішно, головою уперед, беркицькали попелясті, червоні і коричневі.
Важче помирали бики. Ці пручалися до останнього — голосно хрипіли, даремно намагаючись порвати ланцюги, смикали туди-сюди головами, люто рили ногами землю, поціляючись рогами у кривдників. Тож, аби завести на бойню такого збуя збиралося щонайменше четверо дужих хлопів. Вони з різних сторін сильно натягували ланцюги, а ще один позаду боляче лупив палицею тварину по спині, так що крізь товсту шкіру подекуди проступала кров. Так роготого силоміць доводили, дотягували до цеху, де нагинаючи до землі голову прив’язували ланцюги до забетонованих у долівці сталевих кілець. Потім один з хлопів брав кувалду та бив важким залізним чотирикутником по центру голови — у кудлате від шерсті чоло. Один удар — очі бика наливаються ще дужче кров’ю, але вже не від люті. Він трішки припадає на задні ноги, проте, вже за мить знаходить сили і знову випрямляється. Другий — свідомість оглушеної тварина провалюється у темну мряку. Спочатку прогинаються у колінах передні ноги, згодом і задні. Бик тицяється вологим від слизі носом у ланцюги і затихає, проте, здається ще таки живе. Принаймні серце б’ється, легені повільно набирають випускаючи крізь ніс повітря. Тоді останній, третій удар — м’ясник уже навіть не напружується. Він не так високо піднімає молот, вкладає менше сили, б’є ніби так, між іншим, бо з досвіду знає, що аби обірвати ту останню мотузку, що тримає тварину ще у цьому світі, достатньо лишень незначного поштовху. І все — прив’язаний до берега човень пливе на іншу сторону глибокої і чорної ріки.
Кількатижневі телята помирали швидко і щиро. Вони ще добре не вміли триматися на незміцнілих кінцівках, трусилися усією шкірою і падали з ніг ще по дорозі до цеху. Хоча розуміли, розуміли, курва мама, що зараз з ними будуть робите щось страшне, таке що ніяк не хотіло вміщатися у їхніх маленьких дурних головах. Вони апелювали до людей поглядом — дивилися якось так по-людському великими вологими очима у прокурені жовті зіниці м’ясників, пробували мукати, але їхні тваринячі молитви Бог, звичайно ж, не розумів — він навчив своїх дітей говорити, але не приклав зусиль, аби їх почули. Так кувалда роздроблювала черепні кістки і смерть наступала миттєво. Потім м’які тоненькі шкіри ще довго сушилися, тріпотіли обірваними краями на повітрі перед цехом, а пси по всьому селу розтягували кишки і ратиці із шматками м’яса. |
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
padolyst